Украина приступила к созданию системы минимальных запасов нефти и нефтепродуктов (МЗНН) в неудачный исторический момент. Раньше большая нефтебаза была признаком надежности: много резервуаров, рядом железная дорога, рядом автодороги, все видно, все просчитано. Теперь это не актив, а мишень. Поэтому дискуссия о подземных хранилищах топлива для Украины — не инженерная прихоть. Это вопрос о том, сможет ли страна сохранить критически важный ресурс в условиях войны, где стоимость средства поражения смехотворно мала по сравнению со стоимостью цели.
Далее текст на языке оригинала Нормативна рамка вже є: Закон України від 21 листопада 2023 року № 3484-IX "Про мінімальні запаси нафти та нафтопродуктів", постанова КМУ від 20 грудня 2024 року № 1455 "Про затвердження Порядку створення, управління та функціонування системи мінімальних запасів нафти та нафтопродуктів в Україні". Формально Україна рухається в європейському напрямку. Але є нюанс розміром із шахед: Європа створювала свої резерви переважно проти нафтових ембарго, криз на ринку й логістичних збоїв. Україна їх будує під ракетами, БПЛА й постійною розвідкою противника.
Що пропонує держава і де слабке місце? Українська модель МЗНН виглядає логічною на папері. Обов’язок покладається на учасників ринку: імпортерів, виробників, операторів. Передбачена електронна система репортингу, окремий облік, контроль якості, банківські гарантії. Тобто компанія не обов’язково має сама тримати пальне у власному резервуарі. Вона може укласти угоду з оператором, який бере на себе зберігання й резервування обсягів. Це європейська практика: не кожен імпортер мусить ставати власником "паливного бункера імені себе". Система поступова. У перший рік зобов’язання становить 3% від обсягів введених в обіг нафтопродуктів за базовий рік, далі щороку зростає: 6%, 9%, 12%, 15%, 18%, 21%, а з восьмого року - 24%.
Важливо: запаси можуть зберігатися не лише в Україні, а й у державах ЄС. Це запобіжник. Частина резерву за кордоном може врятувати в ситуації, коли в Україні зруйнована логістика і масові удари по сховищах. Але запас за кордоном - це пальне, яке ще треба доставити. А в кризі час - окрема валюта.
Держава добре описує облік, зобов’язання, гарантії, звітність і процедуру розкриття запасів. Але немає відповіді на питання: яким має бути захищене зберігання? Бо паливна безпека - це не "скільки тонн в системі". Це "скільки тонн переживе масований удар". Якщо система МЗНН перетвориться на набір нових резервуарів, навіть прикопаних і вкритих антидроновими сітками - це буде не реформа, а інвентаризація майбутніх пожеж.
Хто і де закопував пальне: соляні каверни, скелі й холодновоєнні нори Україна не перша, хто думає про підземне зберігання нафти і пального. Але перша, хто переосмислює це під реальну дронову загрозу. Гарний приклад - нафтовий резерв США. Американці після нафтових шоків 1970-х створили Strategic Petroleum Reserve і розмістили його в підземних соляних кавернах на узбережжі Мексиканської затоки. У соляній товщі створюють порожнину, закачують нафту, а на поверхні - відносно невелика інфраструктура. Міненергетики США прямо зазначає, що такі каверни - найдешевший спосіб довгострокового зберігання. Разів в 10 дешевше наземних резервуарів. Одна каверна може вміщувати мільйони барелів.
Німеччина має свою систему через організацію EBV - зі зберігання нафтових резервів. Значна частина сирої нафти зберігається у соляних кавернах на глибині приблизно 500-1500 метрів. Водночас нафтопродукти здебільшого тримаються в наземних резервуарних парках, бо з бензинами, дизелем, авіаційним пальним складніша історія: вони старіють, змінюються стандарти, потрібна ротація, контроль якості, змішування, заміна партій.
Індія пішла шляхом скельних каверн. Її стратегічні запаси сирої нафти розміщені у підземних сховищах у Вішакхапатнамі, Мангалуру та Падурі. Загальна місткість першої черги - 5,33 млн. тонн. Цікавий момент: Індія використовує моделі державно-приватного партнерства, зокрема допускає участь іноземних нафтових компаній у заповненні резервів, щоб зменшити бюджетне навантаження. Для України це дуже цікавий урок. Є також холодновоєнний досвід Швеції та інших країн, де паливні резерви ховали у скельних порожнинах.
Україна теж має дотичний досвід - підземні сховища газу. Звісно, ПСГ не можна просто "перехрестити" у склад дизелю. Це інша фізика, інші тиски, інші матеріали, інша хімія, інші ризики. Але важлива не буквальна конверсія, а інженерна культура: Україна вміє працювати з великим підземним енергетичним зберіганням. Показовий епізод стався 2024 року, коли внаслідок російської атаки була пошкоджена наземна інфраструктура одного з українських ПСГ, але Нафтогаз заявив, що критичного впливу на роботу сховища немає, бо газ зберігається глибоко під землею.
Українська модель: не "супербункер", а рій сховищ Найгірший сценарій - будувати "національні паливні фортеці". Це красиво для телевізора, але небезпечно для війни. У безпілотну епоху концентрація - гріх. Оптимальна логіка для України - багаторівнева система. Перший рівень - стратегічні підземні або напівпідземні вузли великої місткості. Їх варто розміщувати подалі від фронту. Захід і центр - ближче до імпортних маршрутів з ЄС.
Другий рівень - середні регіональні сховища. Це можуть бути підземні резервуари, заглиблені залізобетонні ємності, скельні або соляні каверни там, де дозволяє геологія, а також захищені склади біля ключових логістичних коридорів. Їхня функція - не тримати "все пальне країни", а забезпечити живучість регіонів.
Третій рівень - локальні запаси критичної інфраструктури. Міста, лікарні, водоканали, теплокомуненерго, ДСНС, аграрні кластери, військова логістика повинні мати невеликі захищені резерви на 7-14 днів роботи. Але це мають бути не відкриті бочки "за гаражем", а розосереджені, обваловані, замасковані, протипожежно обладнані ємності.
Четвертий рівень - резерв за кордоном. Ті самі до 25% у сусідніх країнах ЄС можуть бути дуже корисними. Але їх треба розглядати не як заміну українського запасу, а як зовнішній "страховий поліс". Він має працювати через чіткі договори, гарантовані слоти в терміналах, залізничні та автомобільні маршрути, митну готовність, попередні дозволи на перевезення і ввезення.
П’ятий рівень - мобільна логістика. Український ринок після 2022 року вже навчився жити "з коліс". І це не треба ламати. Бензовози, залізничні цистерни, тимчасові перевалочні пункти, імпорт із багатьох напрямків - усе це має залишатися. Але "з коліс" і "зі складу" не є ворогами. Це дві ноги. На одній можна скакати, але недовго.
Технологічно для України є кілька варіантів. Соляні каверни - привабливий варіант для великих обсягів, якщо геологія дозволяє. Вони дешеві в експлуатації, великі, малопомітні на поверхні. Але створення каверни потребує часу, води, роботи з розсолом, трубопроводів, геологічного моделювання. Це не "викопати яму і накрити шифером". Це проєкти на роки. Скельні каверни - дорожчі, але можуть бути варіантом там, де немає відповідних соляних формацій. Індія довела, що це працює для стратегічної нафти. Заглиблені резервуари - найреалістичніший коротко- і середньостроковий варіант. Це швидше. Резервуар можна заглибити, обвалувати, накрити захисними конструкціями, розосередити на кілька менших ємностей, сховати насосні вузли, дублювати живлення...
Окреме питання - що зберігати. Дизель є пріоритетом: армія, аграрії, вантажна логістика, генератори. Бензин складніший через випаровування, якість, домішки, а з біоетанолом ще й питання води і стабільності. LPG - окрема історія, бо це тиск й інші ризики. Тому стратегія має бути не "запхати під землю все", а визначити потрібну номенклатуру: дизель, частково бензин, спеціальні палива для критичних служб. Хтось скаже, а навіщо Україні зберігати нафту, якщо НПЗ розбомблені. Попри всі атаки ворога, невелика частка переробки зберігається. А якщо буде нафта, буде й бензин і дизель.
Чи варта шкурка вичинки? Підземне сховище не робить пальне невразливим. Це треба сказати прямо, без інженерного шаманства. Сучасні засоби ураження можуть бити по наземних вузлах: насосних станціях, електропідстанціях, естакадах наливу, залізничних під’їздах, диспетчерських, вентиляції, пожежних системах. Підземність війну не скасовує. Вона лише забирає в неї легкий режим.
Відкритий резервуарний парк може втратити десятки тисяч тонн за одну атаку. Підземне або заглиблене сховище з розосередженими вузлами, дублюванням живлення й аварійними способами видачі, втратить доступність на певний час, але не запас. Різниця колосальна: у першому випадку маємо пожежу, дим і дефіцит; у другому - ремонт, перемикання маршруту й трохи мороки для інженерів.
Так, це дорого. За даними ринку, Україна у 2024 році імпортувала близько 7,56 млн. тонн нафтопродуктів. Якщо вийти на 24% річного обсягу, це орієнтовно 1,8 млн. тонн запасів. Саме пальне може коштувати понад 1-1,5 млрд. доларів залежно від структури продуктів і цін. І це без будівництва. Інфраструктура - ще сотні мільйонів доларів у середньостроковій перспективі. Якщо ж робити повноцінні підземні каверни, трубопроводи, системи наливу, пожежогасіння, енергоживлення, охорону, моніторинг, то рахунок може стати дуже серйозним. Передбачити цифру наразі складно.
Але ціна питання "- не головне. Правильно думати: що дешевше - створити резерв чи отримати паливний колапс у критичний момент? Чи можна обійтися без великих запасів і далі возити все бензовозами? В цілому - так. Україна вже довела, що імпортна диверсифікація працює. Але модель "з коліс" має межі. Вона чутлива до черг на кордоні, страйків, дефіциту водіїв, проблем із залізницею, цінових стрибків, паніки й політичних рішень сусідів. У спокійний місяць це працює. У кризу може виявитися, що країна має багато договорів, але мало літрів тут і зараз.
Тому найкраща відповідь - не вибір між "бензовозом" і "підземними сховищами". Важлива комбінація. Поточна логістика має давати щоденний потік. Підземні й захищені запаси мають давати час, а це - головний продукт стратегічного резерву.
Україні варто почати не з мегапроєкту, а з "пілотів". Не треба одразу будувати "паливний Версаль під землею". Маємо зробити робочу, придатну до масштабування модель.
І вони не повинні стати черговим "великим будівництвом" із красивими презентаціями й мутними кошторисами. Правильна філософія: менше пафосу, більше бетону, розосередження, непомітності і тихої живучості.
Україна може стати першою лабораторією нової паливної безпеки. Якщо ми навчимося ховати пальне так, щоб воно переживало хмари дронів, ракети й паніку - ця франшиза заробить Україні мільярди по світу, який хоч і помалу, але переконується, що безпілотна ера міняє усі базові розуміння безпеки.